Наприкінці 2009 року на Печерську постала «Свіча пам’яті». За минулі роки вона перетворилася на звичний елемент тутешнього ландшафту. Дещо призабулось, що цей візуальний символ є лише частиною масштабного меморіального комплексу – Національного музею Голодомору-геноциду. З різних причин він так і залишається незавершеним, зокрема чекає свого часу й основний корпус Музею, будівельний майданчик якого можна побачити нижче по схилу пагорба.
Тож дотепер єдиним простором комунікації Музею із аудиторіями є Зала пам’яті. Вона задумана її творцем Анатолієм Гайдамакою як місце вшанування жертв геноциду 1932–1933 років і водночас як самодостатній мистецький вислів у концептуальному зв’язку з наземною частиною монументу. Водночас первісна авторська інсталяція час від часу зазнавала трансформацій.
Востаннє у 2021 році за підтримки меценатів Залу пристосували для експозиційних потреб – осучаснили мультимедійний контент та змонтували виставкове обладнання. Наприкінці минулого року команда Музею запропонувала її оновлене концептуальне бачення. Воно сфокусоване на персональному досвіді – адже більшість українських родин мають свої історії про Голодомор, що пошепки переказували очевидці трагедії. Саме завдяки їх відчайдушній сміливості ми дізнаємося про жахіття 1930-х.
Водночас пам’ять жила і зберігалася не лише в слові, але й у реліквіях, що передавали нащадкам як найбільшу цінність. Намисто, книжка, хустка – речі, зігріті теплом рук та оповиті спогадами їхніх власників. Саме такі виняткові предмети донедавна були представлені в Залі пам’яті. Тепер тут не лише згадуємо трагедію. Ми говоримо про тих, хто не просто вижив фізично, але й всупереч обставинам наповнив своє повсякдення яскравими подіями. Особистості, яких намагалися, але не змогли зламати. Зрештою, навіть прагнення зберегти речі, що засвідчують злочин, також є актом їхньої непокори і стійкості.
Вочевидь, що саме таких оповідей потребуємо ми тепер, коли вкотре опинилися в епіцентрі російської геноцидальної атаки проти України. За роки повномасштабного вторгнення команда Музею набула несподіваних навичок. Зокрема ми намагаємося аналізувати і передбачати ймовірні цілі ворожих атак.
Після останніх ударів, що спрямовані на знакові історичні об’єкти, не можемо виключати, що Національний музей Голодомору-геноциду також є потенційною мішенню російських ракет. Тому, аби убезпечити музейні об’єкти, ми ухвалили складне рішення про зміну формату Зали пам’яті, прибравши у безпечні місця найбільш цінні раритети. Водночас заміна оригінальних речей їхніми зображеннями надала мультимедійній інсталяції Зали додаткових сенсів. Спорожнілі вітрини стають метафорою, уособлюючи пустку, яку залишає російський окупант на нашій землі – знелюднені села у 1930-х або в порох стерті прифронтові території сьогодні.
Немає сумніву, що це тимчасова ситуація. Як і після Голодомору, на пустках українці відновлять життя. Сьогодні команда Музею всупереч обставинам продовжує працювати над розбудовою великої експозиції, яка буде розміщена у новій будівлі Національного музею Голодомору-геноциду на схилах Дніпра. Тут на повний голос звучатиме правдива розповідь про минуле, яке засвідчує і підсилює нашу стійкість. А поки запрошуємо відвідати Залу пам’яті, окремі елементи якої поєднані у візуально промовисту інсталяцію, що, на нашу думку, не лише закликає до скорботи, але й мотивує.
